Україна в кіно — це не тільки війна, козаки чи шкільні екранізації класики, повідомляє редакція новин Сум «Сила Життя». За останні десятиліття режисери створили картини про Донбас і Крим, родинні конфлікти, еміграцію, Карпати, окупацію, міське життя та людей, які намагаються залишатися собою у складних обставинах.
До цієї добірки увійшли фільми про Україну, які дають різні точки входу в країну: від «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова до документальних «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова. Тут немає одного «правильного» образу України. Саме тому ці стрічки краще дивитися не як підручник, а як набір різних історій про пам’ять, мову, територію, родину та вибір.
«Українське кіно найсильніше там, де країна постає не декорацією, а середовищем, яке змінює людей і їхні рішення».
З чого почати знайомство з українським кіно
Для першого перегляду не обов’язково рухатися за хронологією. «Мої думки тихі» може стати легшим входом, «Додому» відкриває кримськотатарську тему, а «Атлантида» показує Донбас мовою повільного авторського кіно.
Контекст багатьох сучасних картин тісно пов’язаний із тим, як Україна осмислює власну державність. Матеріал про 35 років Незалежності України допомагає побачити, чому події після 1991 року, Революція Гідності та війна так часто стають частиною особистих сюжетів у сучасному кіно. Окрема історія державного прапора України пояснює походження символу, який у воєнних і документальних стрічках давно перестав бути просто елементом кадру.
Хороший список українського кіно має показувати не одну Україну, а кілька дуже різних країн усередині одних кордонів.
Для старту можна обрати один із чотирьох напрямів:
- історична та культурна Україна: «Тіні забутих предків», «Поводир»;
- Крим і кримськотатарський досвід: «Додому»;
- війна після 2014 року: «Кіборги», «Атлантида», «Земля блакитна, ніби апельсин»;
- повсякденна сучасна Україна: «Мої думки тихі», «Памфір».
«Тіні забутих предків» і «Поводир» про Україну поза сучасною політикою
«Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, зняті 1964 року за повістю Михайла Коцюбинського, залишаються однією з центральних картин української кінокультури. Історія Івана та Марічки розгортається у гуцульському середовищі, де обряди, музика, одяг, релігія та карпатський ландшафт стають повноцінними складовими оповіді. У фондах Довженко-Центру зберігаються матеріали, пов’язані зі стрічкою, а сам фільм давно вийшов за межі статусу літературної екранізації.
«Поводир» Олеся Саніна переносить дію до радянської України 1930-х років. У центрі сюжету — американський хлопчик Пітер та сліпий кобзар Іван Кочерга. Картина працює з темами репресій, кобзарства, знищення культурної пам’яті й радянського контролю, поєднуючи історичну драму з пригодницькою структурою.
«Коли історію країни показують через долю конкретної людини, дата в підручнику перетворюється на досвід, якому легше співпереживати».
Саме такі українські фільми показують, що розмова про національну культуру почалася в кіно задовго до сучасної війни.
«Кіборги», «Атлантида» і Донбас після 2014 року
«Кіборги. Герої не вмирають» Ахтема Сеітаблаєва вийшли 2017 року. Сценарій Наталки Ворожбит концентрується на обороні Донецького аеропорту та групі військових, які опиняються всередині бою, але картина не зводиться до бойових сцен. Герої сперечаються про країну, мову, історію та причини, через які кожен із них залишив цивільне життя.
За даними офіційної картки Держкіно, режисером стрічки став Ахтем Сеітаблаєв, а серед виконавців головних ролей були В’ячеслав Довженко, Андрій Ісаєнко, Віктор Жданов та Роман Ясіновський.
Інший погляд пропонує «Атлантида» Валентина Васяновича. Фільм був створений 2019 року, а його дія розгортається у 2025-му на виснаженому війною Донбасі. Стрічка свідомо відмовляється від традиційної воєнної драматургії: довгі статичні кадри, промислові ландшафти та мінімум пояснень створюють історію про територію після бойових дій і людей, яким доводиться жити серед їхніх наслідків.
«Атлантида» перемогла в секції «Горизонти» Венеційського кінофестивалю та стала українським претендентом на «Оскар». Ці факти зафіксовані в каталозі Держкіно.
Серед фільмів про війну в Україні особливо цінні ті, які залишають місце не лише для бою, а й для того, що відбувається з людиною після нього.
«Додому» і кримськотатарська Україна
Драма Нарімана Алієва «Додому» вийшла 2019 року. Кримський татарин Мустафа приїжджає до Києва після смерті старшого сина, щоб забрати його тіло та молодшого сина Аліма до окупованого Криму. З цього починається дорожня історія про батька і сина, які по-різному розуміють дім, обов’язок та власне майбутнє.
Фільм не перетворює Крим на абстрактну політичну територію. Для Мустафи це місце поховань, родини, традиції та пам’яті. Саме така оптика робить «Додому» однією з найточніших картин про зв’язок людини із землею.
| Фільм | Рік | Основна тема | Формат |
|---|---|---|---|
| «Тіні забутих предків» | 1964 | Карпати, кохання, традиція | драма |
| «Кіборги» | 2017 | оборона Донецького аеропорту | воєнна драма |
| «Додому» | 2019 | Крим, родина, ідентичність | дорожня драма |
| «Атлантида» | 2019 | Донбас після війни | авторська драма |
| «Земля блакитна, ніби апельсин» | 2019 | цивільні на Донбасі | документальний |
| «20 днів у Маріуполі» | 2023 | облога Маріуполя | документальний |
«Земля блакитна, ніби апельсин» і життя цивільних
Документальна картина Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин» розповідає про Ганну та її чотирьох дітей, які живуть у Красногорівці на Донбасі. Поруч триває війна, але сім’я займається музикою та разом знімає власний фільм.
У картці Держкіно зазначено, що стрічка має тривалість 74 хвилини, а її режисеркою та авторкою сценарію є Ірина Цілик. Тут війна потрапляє в кадр не через наступ чи оборону позицій, а через побут людей, які навчилися планувати звичайне життя поряд із небезпекою.
Такий погляд перегукується з реальними історіями сімей, для яких війна складається з довгого очікування, коротких дзвінків і невизначеності. Окремий матеріал про те, як діяти, коли рідна людина перебуває в полоні, показує інший вимір тієї самої реальності, який художнє та документальне кіно передає через конкретні людські долі.
«Війна змінює кадр навіть тоді, коли в ньому немає військових: достатньо будинку, підвалу, дитячої кімнати або звичайної сімейної вечері».
Від «Моїх думок тихих» до «20 днів у Маріуполі»
Список кращих українських фільмів був би неповним без картин, де країна існує поза фронтом. «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча — трагікомедія про звукорежисера Вадима, який разом із матір’ю їде Закарпаттям записувати голоси тварин. За цією простою конструкцією ховається історія про еміграцію, покоління, провінцію та складні стосунки дорослого сина з мамою.
«Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука переносить дію на Буковину. Леонід, якого називають Памфіром, повертається із заробітків до сім’ї та через вчинок сина знову втягується у кримінальне середовище. Релігійні процесії, Маланка, село біля кордону, контрабанда й родинна відповідальність формують світ, який важко сплутати з будь-якою іншою країною.
А «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова вже належить до іншого типу свідчення. Документальна картина зафіксувала перші тижні російської облоги Маріуполя у 2022 році. На 96-й церемонії Американської кіноакадемії стрічка перемогла в категорії найкращого повнометражного документального фільму, що підтверджує офіційний сайт премії «Оскар».
Для частини глядачів документальні картини про повномасштабне вторгнення можуть бути значно важчими за художні воєнні драми.
Після такого перегляду важливим стає не лише історичний контекст, а й тема повернення до звичайного життя. Матеріал про повернення батька з фронту та адаптацію дитини показує, як бойовий досвід продовжує впливати на сім’ю вже вдома.
У якому порядку дивитися фільми про Україну
Єдиного правильного порядку немає, але для поступового занурення українське кіно можна дивитися так:
- «Мої думки тихі» — почати із сучасної України без війни в центрі сюжету.
- «Тіні забутих предків» — перейти до культури Карпат і класики.
- «Додому» — побачити кримськотатарський вимір країни.
- «Кіборги» — перейти до подій війни після 2014 року.
- «Земля блакитна, ніби апельсин» — подивитися на війну очима цивільної сім’ї.
- «Атлантида» — побачити авторське осмислення наслідків війни.
- «20 днів у Маріуполі» — завершити документальним свідченням повномасштабного вторгнення.
«Найкраща кінодобірка про країну не дає одну готову відповідь. Вона змушує порівнювати досвід людей із Карпат, Криму, Донбасу, Києва та маленьких прикордонних міст».
FAQ
Які фільми про Україну варто подивитися першими?
Для першого знайомства підійдуть «Мої думки тихі», «Тіні забутих предків», «Додому», «Кіборги» та «Земля блакитна, ніби апельсин». Вони дуже різні за жанром і разом дають ширший образ країни.
Який український фільм отримав «Оскар»?
«20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова отримав «Оскар» 2024 року як найкращий повнометражний документальний фільм. Це документальне свідчення про перші тижні облоги Маріуполя після початку повномасштабного російського вторгнення.
Який фільм подивитися про Донбас?
Для художнього погляду підійдуть «Кіборги» та «Атлантида». Для документального — «Земля блакитна, ніби апельсин». Ці картини показують військових, цивільних та післявоєнний простір із принципово різних позицій.
Що подивитися про Крим?
Однією з базових рекомендацій залишається «Додому» Нарімана Алієва. Картина розповідає про кримськотатарську родину й розглядає Крим через пам’ять, поховання, традицію та поняття дому.
Які українські фільми підійдуть тим, хто не хоче дивитися про війну?
«Мої думки тихі» та «Тіні забутих предків» не будуються навколо сучасної війни. До них можна додати «Памфір», де головними темами стають сім’я, відповідальність, прикордонне життя та місцева традиція.
Що подивитися про Україну, щоб побачити її різною?
Оптимальний набір — «Тіні забутих предків», «Мої думки тихі», «Додому», «Памфір», «Кіборги» та «20 днів у Маріуполі». Разом вони охоплюють Карпати, Закарпаття, Буковину, Крим, Донбас і Маріуполь, а Україна постає не одним сюжетом, а сукупністю дуже різних досвідів.
Більше новин Сум, України та світу, аналітики, матеріалів про здоров’я та життя під час війни читайте на сайті «Сила Життя». Також може бути корисним матеріал: Басейни та аквацентри Сум: де плавати, ціни та поради для ветеранів у 2026 році